черная зебра

грёбаная черная полоса... не НГ, а пипец какой-то...

Перекотиполе

Котиться перекотиполе по світу Немає ніде йому прихистку Перекочується між сьогодні і завтра Завертає у минуле Розминаючись з майбутнім Котиться перекотиполе сходом Повідривало йому кінці Змучене таке перекотиполе вернулось назад На захід Розтрощене, розчавлене, розхристане Поцілував його вогонь І теплом своїм став йому домом Зробилось перекотиполе попелом Повернулось на початок

«Як звідси і аж до Місяця»

«Як звідси і аж до Місяця» – 

між нами така далечінь

І прірва тяжіє немислима, і звуки забулись давно

У небі птахи не кружляють вже, 

незрима туга нависла там

Де мрії здіймалися увись… 

там мряка і крижана пустота

«Як звідси і аж до Місяця» – 

так довго триватиме подорож

Якщо я хоч раз наважуся піти за тобою в світи

Озера постануть по ступні мої, а гори лише по груди

І кроком своїм рішучим усе залишу позаду

«Як звідси і аж до Місяця» – 

моя непохитна любов

І відчайдушна прихильність 

до зелених яблук вічей

А пам'ять нависне над мороком і стане вона незліченною

Бо те, що у простір закинуто – 

залишиться там назавжди

#дитячіперли

Із серії #дитячіперли Ромася перед садочком грається машинками. 

Як зазвичай звучить слово "бєкзін". 

Вкотре вчу його: "Повторюй БЕН-ЗИН". 

Рома повторив: "Бен-зин". 

Кажу, а тепер разом БЕНЗИН. 

Ромася знову: "Бєкзін".

І мама заново:" Кажи БЕН-ЗИН, кажи БЕН-ЗИН". 

А Рома так тихенько: "Топливо".))))))

ураган

скручуються вихором думки, збираючись в ураган 

і розганяються до всеохоплюючої моці 

краще не стій їм на шляху 

урагани ж бо називають жіночим ім'ям не дарма 

нам важко зупинятися у наших фантазіях, 

 у наших душевних поривах, 

 у наших необмежених протиріччях здоровому глузду 

 не заперечуй, бо твої заперечення здіймаються в небо, 

 як тріски будинків на моєму шляху 

не нервуй, бо твої емоції розкручують вихор ще сильніше, 

 і я захоплюю цілі міста 

не принижуй, бо планета може не вижити від моєї руйнівної сили 

і краще не називай мене моїм ім’ям, 

 бо такого урагану ще не було, 

 назви ліпше «кохана» 

і враз все стихне, 

 бо кохання – це річ в сотні раз менш загрозлива, 

 ніж моя ненависть

Есть у меня друг...

Есть у меня друг, которого кличут «ты где» Нежиться любит на солнце, плещется он в воде Ходит по тучам босой, бегает за стрижами И вместе с ними толпой мчится под облаками Есть у меня друг, его величают «зачем» Любит он слушать рок, кушать вчерашний джем УчИться у книжек былых, рассказывать стихотворения И каждую ночь пред луной выискивать смыслы творения Есть у меня друг, его называют «страсть» Держит в охапке сильно, не даст никогда упасть А вкусный и сладкий кофе он делает словно мастер И черно-белую жизнь раскрашивает фломастерами Есть у людей я. Меня не зовут никак Сама прихожу тогда, когда в небесах знак И часто срываюсь с них, и падаю в грязь лицом Но в этом и есть смысл – остаться всегда молодцом

татуювання

гербом на моїх грудях вибитий твій образ гімном на моїй спині написані твої глузливі слова я татуйована твоєю байдужістю та незграбністю на все тіло та частину душі ніби шкіра тигра оперезана різкими смугами шрамами на моєму тілі вирізьблені твої почуття краплинами крові на моєму серці виступають твої обіцянки цяцянки краплинами жука-сонечка глумляться наді мною роки прожиті з думкою про тебе як щось нездійснене і швидкоминуче як татуювання на тілі марева

Вовремя

На цьому тижні я відвідала дві крутезні літературні зустрічі. Перша була - з поетом Оксаною Науменко. Щиро, динамічно, надривно! Вона надихнула мене на зовсім нетиповий для мене вірш. Ось він:

Хорошо, что вовремя разошлись. А потом бы вдребезги, как стекло, Или пеплом по́ ветру ввысь да ввысь. Полюбить бы ровненько. Всем назло. Чтобы вместе завтраки по утрам, Кофейочек чёрненький да в постель… А не истеричный тарам-барам, Где внутри и извне холодна метель. Только ровно – это совсем не то. Нам же нужно чтобы все – эге-гей! Чтобы в омут по́ уши – и так раз сто! Подходи, касатик мой, не робей!

очень плохо...

***

Позвони мне как-нибудь невзначай. Потому, что мне очень плохо. И раствори мое горе в чае Или в горьком унылом кофе. Поговори со мной так по-дружески, Не вспоминая былых минут. Часто нам трудно унять своей тоски, Слова поддержки все не идут. Поговори, как никто другой. Ты же меня так отлично знаешь. Может печаль мне снимет рукой, Той, которой заваришь нам чаю…

иногда...

иногда мне кажется, что я тебя люблю...
но не тебя скорее, а твой фантом
твое безликое отражение у меня внутри
которое прорывается наружу стихами
через рот...

иногда мне кажеться, что я готова бежать
на край света
на край моста
и прыгать вновь и вновь в твои строки на экране
объятьями которые для меня стали

иногда я хочу лишь стать пылинкой вселенной
чтобы прилететь к тебе
где бы ты ни бил
и осесть на твоих плечах
или губах
как твоя улыбка непременно всегда оседает на них...

я хочу быть твоей улыбкой...
твоей пылинкой
и твоим фантомом между строк...