Бувають сумні моменти, коли ми забуваємо про прості миті щастя...

"Усі сім'ї щасливі однаково, а нещасні - кожна по-своєму" Л. Толстой

Саме зараз знову про це задумалася. Чому так? Чому не цінують те, що мають нині? Як я не хотіла б, щоб мене оцінила, втративши. Я хочу, щоб бачили все добре в мені зараз у цю мить. А не дивлячись на моє фото. Ці слова я надсилаю своєму чоловікові, який вже 10 років розділяє зі мною постіль, та не розділяє душевні пориви та надриви.

Оціни мене, зараз маючи...

Оціни мене, та не втративши...

Потім буде це надто пізно...

Схрести руки.

Униз лети.

Поважай мене в ці миттєвості...

Поважай мене, як богиню.

Бо тобі дарувала я діточок.

Це є вищий дар і уміння.

Ти візьми свої руки в мої.

Поцілуй мене у долоні.

Покажи, що для тебе важлива.

Як дружина.

Як матір.

Як доля.

п.с. здається, ми були такі щасливі в той день 16.10.2004